Духовні корені Апостольської Ортодоксальної (православної) Церкви (АОпЦ) сходять до Істинно-Православної (Катакомбної) Церкви, в якій був хрещений протоієрей Олександр Мень. батьки котрого пов’язані з Україною. Апостольське наступництво (канонічна лінія єпископату) відновлено у 2000 році, завдяки Українській Автокефальній Православній Церкві. Біля витоків створення АПЦ стояв друг і соратник отця Олександра, священик Гліб Якунін – відомий релігійний, громадський та політичний діяч, дисидент, член Гельсінкської групи, тоді вже клірик УПЦ КП.
АО(п)Ц представляє собою відносно ліберальний напрямок, на відміну від нинішньої ІПЦ. Втім, обидва ці крила Катакомбної Церкви – як ліберальне, так і консервативне, – являються виразниками ідеї духовного відродження та реформування християнства.
Головним напрямом (тенденцією розвитку) Апостольської Ортодоксальної (православної) Церкви є відновлення доімперського (ранньохристиянського) устрою церковного управління (з достатньоми елементами церковної демократії), насамперед соборноправності, втраченої ще за часів імператора Юстиніана – сьогодні ж лише декларованої у православному Символі Віри. Також здійснення всеосяжних і послідовних реформ на благо Церкви й проповіді Євангелія.
У Декларації про утворення АПЦ зокрема зазначається:
«Ми вважаємо можливим прийняття григоріанського календарного стилю слідом за більшістю Православних Церков, в залежності від бажання віруючого народу. Скасування системи церковних нагород, які породжують кар`єризм і корупцію в Церкві. Послаблення жорсткої практики постів (не покладати на віруючих “тяжких тягарів”), надання аскетичного подвигу совісті кожного. Богослужіння може відбуватися за бажанням віруючих будь-якою мовою. Кожна відправа має неухильно супроводжуватися проповіддю. Виключити з практики церковного життя обов`язкові побори за богослужіння і треби (такси за треби). Поступово спрощувати обрядову сторону православного служіння, звільняючи його від надмірної візантійської пишноти. За необхідності допускати скорочення відправ, залишаючи бажаючим можливість здійснювати їх за монастирським чином. Відкрити вівтар для більшої участі віруючих у богослужінні…»
Загалом Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква не є тільки місцевою церквою – ні російською, ні українською, ні будь-якого іншого державно-територіального підпорядкування. Про це свідчить й сама її назва – «Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква», на відміну від, скажімо, Російської Православної Церкви (РПЦ), Української Православної Церкви Московського Патріархату (УПЦ МП), Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) тощо. Кожен єпархіальний архієрей на своїй кафедрі є помісним єпископом, а єпархіальна громада, відповідно, – помісною церквою...
В тій же Декларації сказано:
«Ми відмовляємось від жорсткої прив’язки до географічного, національно-територіального принципу “канонічної території”, що по суті являє собою середньовічно-кріпосницькі пережитки державного устрою, перенесені в сферу церковного життя…»
Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква була колись зареєстрована як централізована релігійна організація за назвою: «Об’єднання православних общин апостольської традиції». Наша канонічна територія там, де нас приймають, тобто в розумах та серцях доброзичливо ставлячихся до нас людей
Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква обходиться без інституту патріаршества, який з’явився лише у V-VI сторіччях, до цього ж його не було. Та й посади Митрополитів в АО(п)Ц – це саме посади, а не сан. За думкою І.С. Аксакова, встановлення патріаршества – це «винахід імператора Юстиніана і його чиновників, як паралель цивільним префектам. “Полі-папізм” патріаршої системи може бути гірше римського “моно-папізму”. У дійсному християнстві владу над єпископами та місцевими Церквами мають лише Собори, а не патріархи і митрополити…»
Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква серед іншого сповідує принцип, висловлений святим Ігнатієм Богоносцем: «Без єпископа немає Церкви: де єпископ, там має бути й народ, так само, як де Ісус Христос, там і соборна (вселенська) Церква...» (Послання до Смирнян, VIII розділ)
Де Єпископ, там і Церква. Кожна Єпархія на чолі зі своїм правлячим Архієреєм є незалежною помісною Церквою. З огляду на це, кожен єпископ АО(п)Ц має право приймати під свій омофор (у безпосереднє спілкування) будь-яку громаду, священнослужителя чи мирянина за їхнім проханням.
Апостольська Ортодоксальна (православна) Церква фактично являє собою конфедерацію незалежних помісних Церков, у кожній з яких присутня вся повнота благодаті. Святий принцип соборності був сформульований ще Блаженним Августином: «В головному – єдність, у другорядному – свобода, і в усьому – любов…» Доречно згадати, що на Першому Вселенському соборі, який прийняв православний Символ Віри, було представлено близько ста єпископів незалежних (автокефальних) церков, на відміну від того як це стало пізніше...
Члени АО(п)Ц можуть мати різні політичні погляди. «Скасування загальнообов`язкової церковної політики і надання на волю кожного члена Церкви займатися чи ні цією церковною політикою (миряни), але із зобов`язанням, щоб ніхто не займався політикою від імені Церкви, а тільки від свого імені, і не переносив відповідальності на Церкву за свою або чужу політичну діяльність, і щоб не прагнув шкодити Церкві своєю політичною діяльністю».
Що ж стосується духовенства, то Церква відокремлена від держави, і це правильно. Завдання священства не займатися політикою безпосередньо, але навчати також і політиків. Мудрості, смиренню й любові. Духовним законам світобудови. «Бо уста священикові знання стережуть та Закона шукають із уст його, бо він Ангол Господа Саваота» (Малахiї 2:7). Священик той, хто повністю присвятив себе Богові. Церква не стільки вчить що робити, Церква вчить – скільки, як це робити. А з цього «як» – відкривається «що». Здобудь Духа Святого, і Дух Святий тебе всьому навчить. Роль священика (в т.ч. й капелана, в т.ч. й на війні) близька до ролі лікаря. Перший лікує тіло, другий – покликаний лікувати душу. Завдання Церкви не піднімати бойовий дух війська. Завдання Церкви – здобувати Дух Святий, Його благодать та милість.
Принцип прийняття під омофор АО(п)Ц простий, і повністю відповідає вченню Христової Церкви: «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать…» (Якова 4:6) Служіння єпископа полягає насамперед у тому, аби оберігати церкву від «ідольських жертов» (надмірного нахилу в обрядовір’я) та «крови» (агресії і нетерпимості, духа насильства та користолюбства), від «задушенини» (намірного догматизму) та «блуду» (зі світом) – див. Апостольській собор Дiї 15:29. Як і апостол стверджує: «Не єднатися з тим, хто зветься братом, та є перелюбник, чи користолюбець, чи ідолянин, чи злоріка, чи п`яниця, чи хижак. Із такими навіть не їсти…» (1-е до Коринфян 5:11) Головний критерій – смирення, та братерська співпраця.
Усі храми та церковне майно в Апостольській Ортодоксальній (православній) Церкви належать громадам, а не єпархіальним управлінням, як це прийнято в інших традиційних церквах.
Перебудова, гласність, оновлене законодавство про свободу віросповідання у 1990 році пробудили, визволили до життя і дозволили намагатися виходити із підпілля та легалізовуватись не тільки греко-католикам, катакомбникам та багатьом іншим групам віруючих.
Апостольська Православна Церква – це спільнота віруючих у Господа Ісуса Христа, запрошуючих до співпраці на протязі декількох етапів розвитку руху різних людей, багато з яких (наприклад Стефан Линицький) і деякі інші раніше вважавших себе вихідцями з «катакомбної церкви», із лав істинно-православних християн і т.п. За цих та інших причин нерідко до складу АПЦ зараховують й людей, до неї відношення в дійсності не маючих.
Слід також підкреслити , що в деяких публікаціях АПЦ іменували Церквою «Відродження», проте це було на одному з етапів розвитку руху і було тимчасовим і неофіційним.
Перші групи та громади, застосувавшиї до себе найменування АПЦ «стихійно» утворилися з віруючих, «окормлявшихся» катакомбним священиком Анатолієм Жога (по деяким даним з «богородичників» секачовської лінії, в Сибірі). 19 червня 1992 року в місті Северобайкальске (Бурятія) зареєструвались. Деякий час проіснував незалежно ( у тому числі і називаючи себе Апостольськими громадами по зразку деякої «пергамської» церкви) групи та громада з їх лідерами, шукаючи священства звернулися до «старообрядчеської», давньоправосланої церкви та були прийняті під омофор єп.. Силуяна (Киліна), проте біля 1999 року, після того як з’ясувалось, що деякі особливості звершення богослужіння, частина віросповідних принципів і загальний стрій їх церковного життя не в усьому відповідає старообрядчиським традиціям, на жаль не без закидів на нещирість їх шляхи розійшлися (єп.. Силуян встиг висвятити за для них двох священників).
Приблизно у той же час від 1992 року і в Україні частина віруючих шукає реформування та відродження первісного християнства. В 1995 році тодішній патріарх Київський і всієї України Володимир (Романюк) та отець Гліб (Якунін) вже обговорювали можливості оформлення в якомусь вигляді, в тому числі і «альтернативного православ’я», що виходило із катакомб, видали книгу в Києві «Справжній лик МП», і в цьому же 1995 році Віктор (Веряскін) за благословенням Філарета (Денисенко), митрополитом Яковом (Панчуком) був висвячен во священика (він ще в отроцтві був іподияконом у тайного «секачевського» архієпископа Алфея (Барнаульського).
Також в 1995 році у Києві собором на чолі з патріархом Володимиром (Романюком), був висвячен во єпископа Мефодій (Кудряков), якому судилося відновити лінію апостольського преємства АПЦ.
17 грудня 1996 року в місті Тернопіль, по благословенню патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми), собором на чолі з єпископом з Мефодієм (Кудряковим) та єпископом Іоанном (Модзалевським) во єпископи висвячен Стефан (Линицький) уродженець міста Суми, ще в 1982 році тайно поставлений во ієродиякони схимитрополітом катакомбної церкви Генадієм (Секачом). З моменту прийняття в 1997 році в РФ більш жорсткого законодавства, поширились випадки переслідування служителів та віруючих АПЦ в Бурятії і почався їх вихід, деяких в сторону Києва.
Наступний етап історії АПЦ приходиться на 1999 рік, коли архієпископ ІПЦ Стефан (Линицький) проводив консультації з єпископами дружніх юрисдикцій стосовно можливості висвячення єпископів не для своєї церкви. Такі консультації і прагнення до досягнення домовленості визвано було в тому числі наявністю відмінностей в деяких поглядах на співвідношення елементів що підлягають реформуванню та сталими традиціями.
7 січня 2000 року був висвячен єпископ Кіріак (Темерциді). Разом з ним Стефан (Линицький) висвятив ще декілька архієреїв, а сам був підвищен до сану митрополита.
С початку 2000 року митрополіт Стефан і єпископ Кіріак разом з отцем Глібом (Якуніним) і декількома правозахисниками виступили з ініціативою утворення громадського руху за церковну реформу і відродження первісного християнства. Частина однодумців м.Стефана (Линицького) прийняла ці ідеї, о.Гліб (Якунін) став секретарем собору єпископів в тільки що оформленої юрисдикції.
Приблизно в цей час прибічники таких самих ідей з’являються і в Україні, надалі легалізувавшиєся у вигляді громади наприклад у Кіблярах на Закарпатті.
7 травня 2000 року керуючий справами РІПЦ Рафаіла (Прокопьєва) ігумен Віталій (Кужеватов) приєднався к ПЦВ і висвячен во єпископа.
21 вересня 2000року АПЦ(Б) оформилась як централізована релігійна організація.
З березня 2001 року в напівпідвальному приміщенні офісу громадського руху «За права людини», звершуються періодично богослужіння.
8 червня 2001 року в Бурятії отримує офіційну реєстрацію (посвідчення №358) ще одна громада АПЦ.
14 січня 2002 року висвячен во єпископи Сергій (Журавльов) до Київської кафедри (за нею і рахувався по 2004 р).
З липня 2002 року Віталій (Кужеватов) - керуючий справами АПЦ
25 жовтня 2003 року висвячен Діонісій (Агапов) для АПЦ(Б)
2004 рік Сама себе іменувавшая раніше ПЦВ, потім АПЦ, була зареєстрована в мінюсті РФ як ОПОАТ
2005 року в м.Київ Віктор Веряскін зустрічався і не одноразово спілкувався з архієпископом АПЦ(Б) Діонісієм (Агаповим).
24 березня 2006 року єпископом Київським став Віктор Веряскін
28 червня 2006 року як свідчить Сергій Бабаревич, він був висвячен во єпископа арх. АПЦ(Б) Діонісієм (Агаповим).
4 липня 2006 року єп. Віктор Веряскін возведен в сан митрополита Київського і всієї України.
З огляду на багаторічну просвітницьку діяльність він затверджен постійним членом Священного Синоду і керівником освітнього відділу
З вересня 2006 року м.Віктор (Веряскін) поширив свою лекційну діяльність за програмами Київської Духовної Академії АПЦ.
З 2009 року особисті контакти м.Віктора (Веряскіна) закріпили співпрацю АПЦ з Всеукраїнською Спілкою Християнських Письменників.
В кінці 2012 року почали співпрацю з Українським Євангелічним Альянсом.
В кінці 2013 року єп.. Олег (Ведмеденко) перейшовший з УАПЦ(к) Моісея Куліка, з декількома його прибічниками привнесли негаразди через скандальну ситуацію з їх лідером, та клеймом «неправославного» на самому Олезі (Ведмеденко) (див. сайт УПЦ КП).
25 грудня 2014 року помер о.Гліб (Якунін). В інтернеті прокотилася хвиля обговорень про, нібито спроби рейдерського захоплення АПЦ з потурання нерішучого м.Віталія Кужеватова (див. живий журнал та на форумі Андрія Кураєва)
Після дворічного застою та деструктивних дій Олега (Ведмеденко) і декількох його прихильників, значна частина єпископату, духівництва, мирян та ченців, осмисливши зигзаги шляху церкви, плани її подальшого розвитку і перешкоди для нього на новому етапі, зконсолідували доброзичливий та відокремились від ОПОАТ, після письмового прохання поданого Олегом (Ведмеденко) 3 листопада 2015 року про звільнення його з «обійманої посади» за власним бажанням, та почислити його на спокій (за штат). Митрополитом Апостольской Православной Церкви в Украине избран Высокопреосвященнейший Виктор Веряскин, являющийся отныне ее предстоятелем.
29 січня 2016 року соборним рішенням прийнято найменування Апостольська Ортодоксальна Церква (див. «Тезові витяги…»)
За основу вероисповедания, помимо Священный Писаний, нами берется Апостольскпий Символ Веры.
|
1. Верую в Бога Отца Вседержителя, Творца неба и земли. |
1. Вірую в Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі. |
Однією із перших важливих подій Апостольської Православної Церкви, було причислення до лику святих у вересні 2000 року протоієрея Олександра Меня, який трагічно загинув 9 вересня 1990 року. Його батько народився у Києві, а мати вчилася у Харкові. Отець Олександр своїм життям подав приклад, яким має бути пастир Церкви. Причини кризового стану Московської патріархії визначались ним наступним чином: «Обрядовір’я, обскурантизм, конформізм, неспроможність вдовольнити потреби народу, самовдоволення обмеженої касти жерців, яка з презирством поглядає на все «мирське», архаїчні форми побожності, відрив від Євангелія і Писання, спрямування людей до сурогатів віри …». Святий Просвітитель Олександр закликав: «Нагальним є переосмислення внутрішніх проблем церковного життя. Тут все взялось пліснявою». Отець взяв на себе апостольське служіння – натхненно, різноманітно і всілякими засобами проповідував Євангеліє людям, які не чули про Христа, або знехтували Ним.
Це служіння будувалось на численних дарах Божих якими він був наділений: дарі розуміння, дарі усного і письмового слова, дарі смиренномудрості, дарі миролюбства. Олександр Мень приваблював (його книжки й записані проповіді привертають увагу й до сьогодні) щирою вірою, відсутністю самовозвеличення і утримуваністю від нападів на будь-кого. Він наголошував: «Для мене віра, яку я сповідую, є Християнство як динамічна сила, що обіймає всі аспекти життя, відкрита для всього, що створив Бог у природі і в людині. Я сприймаю його не стільки як релігію, яка існувала на протязі двадцяти століть минулого, але як шлях у майбутнє». Багато значимою є думка отця, що з XXI століття «християнство тільки починається».
Отець Олександр загинув від руки вбивці по дорозі до храму, де мав відправляти службу Божу. Кращою пам’яттю про нашого святого покровителя буде продовження його справи християнського просвітлення, відкриття шляху до Бога новим людям, наповнення церковного життя духом свободи та любові у Христі.
Вы просите меня изложить мое кредо. Хотя кредо каждого христианина и, разумеется, священника, уже выражено в Символе веры, вопрос Ваш вполне законный. Христианство неисчерпаемо. Уже в апостольское время мы находим целую гамму типов Христианства, дополняющих друг друга. Итак, если выразиться кратко, для меня вера, которую я исповедую, есть Христианство как динамическая сила, объемлющая все стороны жизни, открытая ко всему, что создал Бог в природе и человеке. Я воспринимаю его не столько как религию, которая существовала в течение двадцати столетий минувшего, а как Путь в грядущее.
— Оно имеет средоточие своей веры во Христе, Им измеряет и оценивает все (Откр 1, 8);
— оно знает, что приход на землю Богочеловека не был односторонним божественным актом, а призывом к человеку ответить на любовь Божию (Откр 3, 20);
— оно познает присутствие и действие Христа в Церкви, а также в жизни вообще, даже в самых простых, обыденных ее проявлениях (см. притчи Господни, в частности, Мф 6, 28-29);
— знает, что достоинство личности, ценность жизни и творчества оправдываются тем, что человек является творением Божиим (Пс 8);
— видит в вере не теоретическое убеждение, а доверие к Богу (Рим 4, З);
— не требует ощутимых знамений (Мк 8, 11-12), памятуя о том, что творение — чудо (Пс 18, 2);
— оно внимает Слову Божию, которое запечатлено в Писании, но остерегается буквально толковать каждую строку Библии, особенно Ветхого Завета (Рим 7, 6);
— верит, что один и тот же Бог открывался в обоих Заветах, однако открывался постепенно, в соответствии с уровнем человеческого сознания (Евр 1, 1);
— различает грань, отделяющую Предание (дух веры и учения) от “преданий”, среди которых есть немало фольклорных и преходящих наслоений на религиозной жизни (Мк 7, 8; Кол 2, 8).
— Оно верит, что Церковь живет и возрастает силой Христовой (Мф 16, 18; 28, 20);
— верит, что Христос являет Себя в таинствах Церкви, в ее освящении мира, в ее учительстве и в делах служения (1 Кор 11, 26; Мф 18, 19-20; Рим 6, 11; Мф 18, 18; Лк 10, 16), но знает, что ни одна из этих сторон церковной жизни не является самодостаточной, ибо Христос пришел и как Спаситель, и как Целитель, и как Наставник;
— чтит обрядовые формы благочестия, не забывая ни на мгновение, что они вторичны в сравнении с любовью к Богу и людям (Мф 23, 23-24; Мк 12, 28-31);
— верит в значение иерархического и канонического принципа в Церкви, видя в них свойство структуры деятельного организма, имеющего практическое призвание на земле (1 Кор 11,27-30);
— знает, что богослужебные и канонические уставы менялись на протяжении веков и в будущем не смогут (и не должны) оставаться абсолютно неизменными (Ин 3,8; 2 Кор 3, 6, 17). Это же относится и к богословскому толкованию истин веры, которое имело долгую историю, фазы раскрытия и углубления (так Отцы Церкви и Соборы вводили в обиход новые понятия, которых нет в Писании).
— Оно не боится критически смотреть на прошлое Церкви, следуя примеру учителей Ветхого Завета и Св. Отцов;
— расценивает все бесчеловечные эксцессы христианского прошлого (и настоящего): казни еретиков и т.п. как измену евангельскому духу и фактическое отпадение от Церкви (Лк 9, 51-55);
— знает, что противники Христа (беззаконный правитель, властолюбивый архиерей, фанатичный приверженец старины) не принадлежат только евангельской эпохе, а возрождаются в любое время, под разными обличиями (Мф 16,6);
— остерегается авторитаризма и патернализма, которые коренятся не в духе веры, а в чертах, присущих человеческой падшей природе (Мф 20, 25-27; 23, 8-12);
— исповедует свободу как один из важнейших законов духа (рассматривая при этом грех как форму рабства: 2 Кор 3, 17; Ин 8, 32; Рим 6, 17).
— Оно верит в возможность стяжания человеком Духа Божия, но чтобы отличить это стяжание от болезненной экзальтации (“прелести”), судит по “плодам духа” (Галл 5, 22);
— вслед за ап. Павлом смотрит на человеческое тело как на храм Духа (1 Кор 6, 19), хотя и несовершенный в силу падшего состояния природы, признает необходимость попечения о нем (1 Тим 5, 23), если оно не переходит в “культ плоти”;
— в соответствии с соборными решениями смотрит на брак и на монашество как на “равночестные”, если только монашество не принимается под влиянием честолюбия и других греховных мотивов;
— отказывается объяснять зло в человеке только его несовершенством или “пережитками звериной природы”, а верит в реальность метафизического зла (Ин 8, 44).
— Оно переживает разделение христиан как общий грех и нарушение воли Христовой (Ин 10, 16), веря, что в будущем грех этот преодолеется, но не на путях превозношения, гордыни, самодовольства и ненависти, а в духе братской любви, без которой призвание христиан не может быть осуществлено (Мф 5, 23-24);
— открыто всему ценному, что содержится в христианских исповеданиях и нехристианских верованиях (Ин 3, 8; 4, 23-24);
— не отвергает добра, даже если оно исходит от людей безрелигиозных, но отвергает насилие, диктат, ненависть, даже если они прикрываются именем Христовым (Мф 7, 21; Мк 9, 40; Мф 21, 28-31);
— рассматривает все прекрасное, творческое, доброе как принадлежащее Богу, как сокровенное действие благодати Христовой;
— считает, что зараженность той или иной сферы грехом не может служить поводом для ее отвержения. Напротив, борьба за утверждение Царства Божия должна вестись в средоточии жизни.
— Оно “аскетично” не столько тенденцией бегства от мира, сколько духом самоотвержения, борьбой с “рабством плоти”, признанием господства непреходящих ценностей (Мф 16, 24);
— видит возможность реализовать христианское призвание человека во всем: в молитве, труде, созидании, действенном служении и нравственной дисциплине;
— верит в святость человеческой любви, если она соединена с ответственностью, верит в святость семьи и брака (Быт 2, 18, 23, 24; Мф 19, 5);
— признает естественной и оправданной любовь к отечеству и отечественной культуре, памятуя, однако, что духовное выше национального (Евр 13, 14; Гал 3, 28; Кол 3, 11).
— Оно ценит национальные облики церквей как конкретные, индивидуальные воплощения человеческого духа и богочеловеческой тайны. Однако это не заслоняет вселенского характера Церкви;
— оно относится к многовековому культурному творчеству Церкви не как к ошибке, я как к реализации даров Божиих.
— Оно не считает разум и науку врагами веры. Просвещенное духом веры знание углубляет наше представление о величии Творца (Пс 103; 3 Цар 4, 33; Пс 88, 6);
— отвергает попытки найти в Писании или у Отцов Церкви естественно-научные сведения, пригодные для всех времен;
— рассматривает научное исследование Библии и церковной истории как важное средство для уяснения смысла Откровения и реальных обстоятельств св. истории;
— открыто ко всем проблемам мира, полагая, что любая из них может быть оценена и осмыслена в свете веры;
— утверждает с апостолом, что свидетельство веры в мире есть прежде всего свидетельство служения и действенной любви (1 Кор 13);
— смотрит на общественную жизнь как на одну из сфер приложения евангельских принципов;
— признает гражданский долг человека (Рим 13,1), поскольку он не противоречит требованиям веры (Деян 19);
— не объявляет ту или иную систему правления специфически христианской. Ценность системы измеряется тем, что она даст человеку: целесообразностью и гуманностью;
— считает отделение Церкви от государства оптимальной ситуацией для веры и усматривает опасность в самой идее “государственной религии”;
— верит в историю как поступательный процесс, который через испытания, катастрофы и борьбу восходит к грядущему сверхисторическому Царству Божию;
— относится сдержанно к концепции “неудавшейся истории”, то есть к убеждению, что правда Божия потерпела на земле полное поражение (против этого говорит Откр 20, 1-6);
— верит, что когда бы ни наступил последний Суд миру, человек призван трудиться на благо других, созидая царство добра, Град Божий;
— верит, что Суд уже начался с того момента, когда Христос вышел на проповедь (Ин З, 19; 12, 31);
— смотрит на посмертное состояние души человека как на временное и несовершенное, которое в грядущем восполнится всеобщим воскресением и преображением (Дан 7,13; Ин 5,28; Рим 8,11; Откр 20,11-15);
— знает, что Царство Божие, которое грядет, уже сегодня может воцариться “внутри нас” (Мк 17, 21; 9, 27).
Думаю, что в этом Вы не найдете ничего нового, а просто одно из преломлений Христианства изначального, древнего и, по слову Златоуста, “присно обновляющегося”.
Прот. Александр Мень
Окрім отця Олександра Меня, Апостольська Православна Церква 7 вересня 2008 року на своєму Соборі прославила у лику святих архієпископа Єрмогена (Голубєва) як святителя і сповідника.
Архієпископ Єрмоген (в миру – Голубєв Олексій Степанович) народився 3/16 березня 1896 р. в Києві. Його батько, Степан Тимофійович, був доктором богослов’я в Київській духовній академії та Київському університеті св. Володимира. Здобувши вищу духовну освіту та маючи монаший постриг, був призначений у число братії Києво-Печерської Лаври. Там він ніс послух у бібліотеці і був не лише вченим-монахом, а й людиною щирою та відкритою для спілкування. Його твердість по відношенню до неправди та готовність постраждати за істину здобули любов та повагу всієї лаврської братії. У 1922 р. він стає членом Духовного Собору Києво-Печерської Лаври і здобуває сан архімандрита. А у 1926 р. призначається її настоятелем.
У 1931 р. Лавру було закрито, а її 34-річного настоятеля з братією заарештовано й присуджено до розстрілу, який згодом було замінено на 10 років каторжних робіт. У 1953 році, возведений у сан єпископа, владика служив на різних єпархіях у Росії та в Узбекистані. На ці роки розгулу атеїзму і тотального контролю та утисків держави щодо церкви припадає самозречена праця єпископа (згодом архієпископа) Єрмогена із відстоювання прав Церкви. Листи, петиції до церковної влади і керівників Радянської держави мали за мету відновлення церковних канонів і громадянського законодавства щодо Церкви, які грубо порушувались. Так, наприклад, заява групи архієреїв 1965 року на ім’я патріарха Алексія I є чи не єдиною за всю повоєнну історію РПЦ. В ній, зокрема, було прохання терміново відшукати шляхи до виправлення ненормального стану в якому опинилось духовенство, коли церковний актив (т. зв. «двадцятки») ігнорував і практично усував настоятеля від керування життям парафії. Окрім того, владика Єрмоген, перебуваючи на Ташкентській та Середньоазіатській єпархії, не тільки перешкоджав закриттю храмів, а й ремонтував старі та будував нові, допомагав священикам, не боявся рукопокладати і призначати на церковні посади людей, які мали судимість за ст. 58 (контрреволюційна діяльність), порядкував єпархіальні фінанси, займався благодійництвом.
Всім, хто знав владику, він запам’ятався також численними випадками прозорливості, зцілень і чудотворень, своєю надзвичайною скромністю та смиренням. Репутація архієрея, що стійко протидіяв тиску влади, гуртувала навколо нього молодих священиків, які шукали шляхів поліпшення ситуації всередині Церкви. Із «Заявою», оприлюдненою владикою Єрмогеном та іншими єпископами РПЦ, та суспільними виступами 1960-х років пов’язують початок правозахисного руху в СРСР. Звичайно, такі дії архіпастиря викликали численні наклепи і скарги, особливо з боку партійних кіл, які тисли на Раду у справах РПЦ, а та в свою чергу – на Московську Патріархію.
Відтак небажаний і «незручний» архієрей був дочасно відправлений за штат у Жировицький монастир в Білорусії. Але й там владика не припиняв свою боротьбу за справедливість, до кінця життя не йшов ні на які компроміси – ні з світською, ні з церковною владою.
7 квітня 1978 року на свято Благовіщеня владика Єрмоген відійшов до Господа. Причиною смерті був серцевий напад. Церковна влада тривалий час не давала дозволу на перенесення тіла у Київ та заборонила будь які урочисті відправи по спочилому опальному архієрею. Тіло владики, за свідченнями очевидців, не тільки не зазнало тління, а ще виточило пахощі. Згідно із заповітом владики, його було поховано на Преображенському кладовищі поблизу Китаївської пустині на околиці Києва поряд з могилками братії Печерської Лаври
